Стиль у фільмі “Той, хто біжить по лезу” Рідлі Скотта, 1982

«Той, хто біжить по лезу» – це адаптація роману легендарного письменника-фантаста Філіпа К. Діка “Чи мріють андроїди про електричних овець?”, який вперше опубліковано 1968 року.

На момент виходу фільму він не вписувався в жоден з наявних жанрів кіно. Парадокс був у тому, що фільм про Лос-Анджелес майбутнього (листопад 2019-го) змішаний з візуальним рядом 1940-х років.

Візуальний ряд

Відправною точкою для створення стилю героїв фільму стали картина Едварда Гоппера «Опівнічники» та нуарні детективи тих років.

За легендою справжніх людей від реплікантів у цьому фільмі відрізняють очі.

Режисер Рідлі Скотт і його оператор Джордан Кроненвет домоглися ефекту очей, що світяться, використовуючи техніку, винайдену Фріцем Лангом, який зняв класику наукової фантастики «Метрополіс» 1927 року, під назвою «Процес Шюффтана». Тут світло відбивається в очі акторів і акторок від шматка дзеркального скла під кутом 45 градусів до камери, внаслідок чого камера вловлює червоний сяючий ефект.

Якщо уважно придивитися до очей персонажів, можна помітити, що цей ефект присутній не тільки у реплікантів, на яких полює Декард, а й у самого Декарда, головного героя фільму.

Тут можна подивитися відео як саме режисер досягав такого ефекту.

Місто майбутнього завжди темне і в ньому постійно йде дощ, тому його мешканці змушені ходити з парасольками зі світлодіодними ручками, щоб освітлювати собі шлях.

Місто «Того, хто біжить по лезу» відоме ще й літаючими автомобілями ─ спіннерами, як їх назвали в сценарії. Для фільму побудували чотири спіннери у натуральну величину і кілька мініатюрних моделей для сцен польоту.

КОСТЮМИ

Це перший фільм, у якому люди з майбутнього були в одязі з минулого.

Образ Декарда був запозичений з образу Сема Спейда з фільму 1942 року «Мальтійський сокіл». Але Гаррісон Форд категорично відмовився одягати капелюх, оскільки щойно закінчив зйомки у фільмі про Індіану Джонса і «встиг втомитися від цього аксесуара»

Декард використовує незвичайний бластер із двома спусковими гачками. Він зроблений зі деталей австрійської гвинтівки Steyr та револьвера Charter Arms Bulldog.

На образ для Рейчел художників з костюмів надихнула Джоан Кроуфорд у фільмі «Мілдред Пірс» 1945-го.

Якщо людські персонажі в “Тому, що біжить по лезу” одягнені в стилі 1940х, то репліканти виглядають цілком сучасно.

Пріс носить сітку нейлон, рвані панчохи та сукню міні.

А на макіяж для акторки художників з костюмів надихнув фільм Вагнера Герцога «Носферату».

Футуристичне пальто було створено для Рутгера Гауера, який зіграв лідера бунтівних реплікантів Роя Батті. Куртка має дещо мілітаристський вигляд, що відповідає минулому персонажа як солдата.

«Ми зробили сотні й сотні костюмів для статистів», — каже Каплан, помічник художника з костюмів, — «Рідлі хотів, щоб азіати мали незвичайний відтінок, тому ми пофарбували їхні обличчя в блідо-зелений колір. Я ходив із знімальною групою на різні ринки й просто купував дивні речі. Наприклад, ми підібрали перуанські кошики, перевернули їх догори дном, обтягнули тканиною й отримали капелюхи з майбутнього».

Архітектура

Лос-Анджелес майбутнього — це антиутопічне темне місто, оповите смогом, де безперервно ллється кислотний дощ. Вулиці жахливо переповнені людьми, що бігають туди-сюди, наче мурахи. Усі люди страшенно схожі між собою, і кожен є лише частиною потоку. Значна частина стилю Лос-Анджелеса запозичена з науково-фантастичного фільму 1927 року «Метрополіс», знятого Фріцом Лангом, у якому між величезними хмарочосами простягаються багаторівневі естакади, а в повітрі літають літальні апарати.

У фільмі також присутній образ Гонконгу з його неоновими вогнями та яскравими рекламними вивісками, а також багато відсилань до стилю майя, зокрема дві величезні піраміди, що стоять посеред міста.

Слід зазначити, що фільм знімався в той час, коли комп’ютерна графіка ще перебувала в зародковому стані, тому багато ефектів було створено за допомогою декорацій, мініатюр, макетів, комбінованих кадрів та намальованих фонів.

Незважаючи на те, що майбутнє, літаючі автомобілі, неонові вогні тощо оточують звідусіль, генетичний інженер Дж. Ф. Себастьян воліє жити в покинутій будівлі XIX століття в стилі італійського неоренесансу. Це, до речі, цілком реальна будівля, яка розташована в Лос-Анджелесі.

Вплив на моду

Незважаючи на те, що фільм зазнав гучного провалу в прокаті, він мав величезний вплив на світ моди. Ретроестетика нуару в поєднанні з футуристичними елементами та гнітюча атмосфера антиутопічного майбутнього знайшли відображення в колекціях багатьох відомих дизайнерів.

Наприклад, у 1998 році Александр МакКвін використав образ Рейчел для осінньо-зимової колекції Givenchy. За основу він взяв широкі плечі та впізнавану зачіску головної героїні.

Того ж року фотограф Стівен Майзел зняв обкладинку для італійського Vogue у стилі «Той, хто біжить по лезу».

У 2016 році дизайнер Gareth Pugh використав у своїй колекції образ Рейчел — з тими самими впізнаваними широкими плечима та ідеальною зачіскою, але додав до нього маску Ганнібала Лектора.

У 2018 році останній показ для свого бренду Раф Сімонс провів у закритому супермаркеті, в якому він намагався відтворити похмуру атмосферу Лос-Анджелеса майбутнього. На підлозі була розлита вода, а моделі ходили по подіуму, стискаючи парасольки зі світлодіодними ручками, точно як герої фільму.

Автор: JP Yim Власник авторських прав: Getty Images Авторське право: 2017 Getty Images)

Висновок

Згодом цей фільм породив цілу візуальну концепцію нового жанру наукової фантастики — кіберпанк. (Кіберпанк — це жанр, що відображає занепад людської культури на тлі неймовірного технологічного прогресу).

Я рекомендую цей фільм не тому, що в ньому дуже чудова гра акторів (скоріше навпаки), і не тому, що сюжет неймовірно захоплюючий, а тому, що це дуже красива і складна (з точки зору візуального ряду) картина, яка мала величезний вплив на візуальне мистецтво наступних десятиліть.